Сьогодні, 27 січня, у Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту відбулося вшанування людей, які під час Другої світової війни віддали життя за свій народ.
Захід відбувся на території «Бабиного яру» у місті Києві, на якому були присутні народні депутати України Куницький Олександр Олегович та Бужанський Максим Аркадійович, члени депутатської групи Верховної Ради України з міжпарламентських зв’язків з Державою Ізраїль.
«Уявіть собі шість мільйонів чоловік.
Шість мільйонів чоловік, що стоять величезним, нескінченним квадратом.
Молоді і старі, жінки і чоловіки, діти.
Багато дітей – дівчатка з заплетеним в кіски волоссям, хлопчики в смішних шортах.
Шість мільйонів чоловік, що стоять так щільно один до одного, як тільки можна.
З речами.
І дивляться вам в очі.
Мовчки.
А тепер уявіть, що вони всі – попіл.
Величезний курган попелу, куди там Хеопсу з його пірамідою.
Веселі, якими тільки бувають, і зануди, яких ніде більше не зустрінеш, мудрі і дурнувато-нахабні, яких вдосталь на кожному кроці.
Ви дивитеся на ще живих людей і бачите попіл.
Сірий, легкий, що з вітром.
Чорний, важкий, як зола.
12 мільйонів очей.
Вони дивляться на вас, і ви запам’ятовуєте кожного, дізнаєтеся все його життя.
І всю його смерть.
Євреїв не люблять ніде.
Ніде і ніколи не люблять.
Вони звикли.
Хто завгодно звик би за дві тисячі років, так кожен раз, як перший, але все ж.
Цього разу, як в останній.
Двадцяте століття, літаки і радіо, ну як можна згадувати середньовічне варварство?
Он добрі сусіди йдуть по вулиці, машуть газетою, що тримають у руці, піднімають капелюх вітаючись.
Хіба можна чекати від них зла?
Можна, можливо.
Уявіть жах мільйонів, які раптом опиняються абсолютно чужими серед людей.
Ось стояли люди, всі разом, поруч стояли, мільярди.
І раптом дмухнув вітер – і нікого.
Нікого навколо, і лише шість мільйонів стоять в абсолютній порожнечі, чужі всім.
Смерті не уникнути.
Ця машина здається нескінченною, вона вбиває механічно, лише іноді проявляючи емоції.
Вона не вбиває – вона знищує, відчуваєте різницю?
Нікуди бігти, ніхто не прийме і не захистить, не можна здатися, не можна відректися, не можна стати іншим.
Не можна померти заради батьків, подружжя та дітей – померти повинні всі.
Сусіди, які ще вчора махали затиснутою в руці газетою, стоять в ревучому натовпі і кидають в обличчя каміння.
Багато хто сором’язливо ховають очі.
Деякі намагаються заховати когось з шести мільйонів, вирвати, вкрас
ти у смерті.
Одиниці виходять з мільярдів і стають поруч з шістьма мільйонами.
Вітер несе попіл, кружляє його над мертвою землею, здіймається смерчем над вершиною нескінченного кургану і несеться до зірок.
Коли вам говорять – не все так однозначно, знайте наступну фразу.
Вони вбили самі себе.
Он ті, з величезними чорними очима дівчата шести років, які тримають в руках ляльку, зшиту з уривків старої маминої спідниці, вбили себе самі.
Он той старий, який сорок років стукав молотком в своїй взуттєвій майстерні, вбив себе сам.
І онука свого вбив, он того хлопчиська, кучерявого, без двох передніх зубів, ще не виросли.
Ніколи вже так і не виросли.
Якщо ви не вірите в те, що вони вбили себе самі, не слухайте про те, що все не так однозначно.
Все однозначно.
Коли вам говорять – євреї навмисне давлять на цю рану – вірте.
І не вірте.
Не вірте, тому що вона горить і горітиме завжди, поки останній єврей не зніме окуляри і не закриє книгу-історію цієї планети.
Верте – бо кожен боїться, а раптом я зможу забути, і рве сам собі серце на шматки.
Вірити у щось або не вірити – це ваше право.
Приватне і священне право кожного з вас.
Просто знайте, що шість мільйонів убитих тільки за те, що вони євреї, стоять, і дивляться на вас.
І будуть дивитися вічно.