Книга року ВВС

Книга року ВВС: Українська жінка в банці з заформаліненим постсовком

Читацька рецензія Ірини Фінгерової на роман Ксенії Фукс “12 сезонів жінки” із Довгого списку Книги року ВВС-2020.

12 новел, 12 травм, одна протагоністка – сучасна українська жінка. Навіть надсучасна. Надсучасна українська жінка в банці з заформаліненим постсовком.

Прикмети часу: в неї є вагіна, і це не заважає їй бути людиною, – вона знає, що “поліаморія” – це не у Владивостоці, – вона вміє сортувати сміття (навіть якщо не викидає його, бо бракує сил).

Відсутність сили – ще одна прикмета часу. Світ відкритих можливостей та хронічної втоми. Ця книга – лаконічний гайд “як не збожеволіти, коли ти жінка із вмонтованим детектором мізогінії та сексизму”. Краще б то був золотошукач, але маємо те, що маємо.

Як не збожеволіти у світі, в якому критерії успішного успіху такі ж безжальні, як уринотерапія чи лікування корони антибіотиками. Мама сказала, що працює, бабця підтримала. Але ж сечу пити не їм. Авторка каже дуже прості речі. Не треба пити сечу, є вода. А коли води немає – треба шукати.

Як не збожеволіти у світі, в якому щастя перетворюється з міфу на невротичний розлад, а критерії значущості стають все більш жорсткими, суперечливими?

У світі в якому слова дуже рідко складаються у дії, а єдиною формою дієслова стає соціальний імператив.

Приймає своє тіло таким яке воно є. ЖИР! ЖИР!ЖИР!НІ! Будь хорошою матір’ю.

Роби кар’єру. Погоджуйся на вільні стосунки. Страждай від нестачі близькості.

Будь ліберальною. Будь відповідальною. Будь розкутою. Не будь розпусною.

Не треба зациклюватися на чоловіках. На що ти здатна без чоловіка?

Як не збожеволіти, коли ти була б вже не проти?

Як злізти з емоційних гойдалок, як зняти з себе “біле пальто”, як витягти з себе цей битий екселівській файл з переліком “дівчинка повинна бути красивою”, “хлопчики не плачуть”, “якщо люди люблять один одного, все добре і просто”?

Куди подіти ніжність, заморожену війною, як напівфабрикати в холодильнику?

Що робити, якщо сто грамів ніжності лишилось на чорний день, але незрозуміло: він уже настав чи ще ні?

Як протистояти насильству, прямому і непрямому, як перестати робити те, чого не хочеш? Як бути дорослою, якщо ти маленька? І як стати маленькою, коли ти вже вросла у свою дорослість, як ніготь. Це до речі, називається “оніхокритоз”.

Що робити, коли складні слова знаєш, а прості забула?

Авторка не дає ніяких відповідей.

Тільки катує питаннями, що в поєднанні з міцним наративом створює захватне читво на вихідні. Книжка схожа на маніфест, а головні ідеї підкреслені уявним капслоком. Авторці дуже хочеться, щоб читач зрозумів. Прямі та лінійні історії, населені живими героями-негероями та достовірними декораціями створюють ефект шосе.

Уявіть!

Їдеш собі по дорозі. Вечір. Зірок на небі нема. Шлях освітлений ліхтарями. На дорозі ти зустрічаєш багато знаків, переважно, оклику. У небезпечних місцях авторка турботливо розмістила застереження на білбордах. Їдеш-їдеш, нічого незвичайного, автівки проносяться, неонові забігайлівки, коти, рапс, хати. І раптом зупиняєшся десь посеред поля, бо щось таке щімке і печальне збирається у горлі…

Відкашлюєш.

Ну і далі їдеш, їдеш далі.

“Моя самотність валялася на столі біля ноутбука, між вібратором, у якому сіли батарейки, а я все не встигала їх купити, та серветками, якими витирала сльози, коли знову згадувала про минуле й ті бісові батарейки.

Інколи в моє житло вповзали одноразові сексуальні стосунки, ну-бо в такий час ми живемо. В нас усе одноразове: стаканчики, виделки, ложки, тарілки, рушники; простирадла, пакети, капці, мило;перепустки, імейли, паролі, номери телефонів; хіти на радіо, фільми;прибирання, харчування, робота, допомога, виплата;одноразові жінки, чоловіки, коїтуси;

оne night stands та one day lives.”

Орфографію, пунктуацію і стиль автора збережено.

Перевести / Translate »