Польська Федеральна Республіка

Як жити в поділеній державі?

 

 

Результати президентських виборів підтвердили глибокий поділ, який вже має культурно-цивілізаційний — а не звичайний політичний — характер. Власне, якби ми мали справу з багатонаціональною державою, це би вже стало приводом до розпаду, як це було, наприклад, у випадку колишньої Югославії або Чехословаччини.

 

Стримує тільки те, що поляки все ще в силу стосованої мови вважаються однією нацією, та й те, що поділ цей має характер не цілком тільки географічний (хоч значною мірою збігається з поділом на Схід-Захід). Додам, що цей поділ, на мою думку, загрожує функціональності та керованості утворення, яке ми знаємо під теоретичною назвою Польська Республіка. Може бути, це ще не знамените “Х.., Д… і каміння Купа”, але все більше і більше нагадує занепадаючі держави третього світу

 

Раз вже ми не можемо розійтися, то, очевидно, треба знайти формулу, як далі жити в одній державі у своєрідній сепарації, щоб за хвилю не полилася кров, яка ще більше утруднить всіляке порозуміння.

 

 

По-перше, опозиція і влада повинні визнати тривкість цього поділу і перестати дурити себе ілюзією, що одні переконають або переможуть інших і змусять прийняти свою оптику. Опозиція в цьому плані не є настільки слабкою, бо ж досягла максимуму свого впливу, відновивши статус-кво до 2015 року в географічному і соціальному плані. Влада, незважаючи на те, що, ймовірно, деякому з неї досі це роїться в голові, є занадто психічно і логістично/кадрово слабкою, щоб силою змусити другу половину поляків до покірливості. Так що можемо й надалі битися чи готуватися до бійки — або розмовляти. Що це останнє є можливим в стані вищої необхідності, свідчить відмова влади від проведення силою виборів у конституційний термін 10 травня, а також, внаслідок цієї відмови, акцептування опозицією неконституційного розв’язку з перенесенням виборів на 28 червня.

 

По-друге, обидві сторони з самого початку, на березі повинні ясно визначити умови порозуміння — тобто які ми маємо спільні інтереси (сподіваюся!?), що виправдовують продовження проєкту Польської Республіки. І тут ми повинні очікувати значного самообмеження обох сторін до — парадоксально — мінімуму ліберальної держави: оборона, зовнішня політика, членство в ЄС і НАТО, фінанси, правосуддя, безпека держави (але вже не громадян). Все інше має бути максимально децентралізоване і від центрального рівня деполітизоване. Очевидно наслідком децентралізації є самоврядність Польщі в напрямі фактичної федералізації за зразком Німеччини чи Швейцарії.

 

До речі, в організації польської держави саме приклад Німеччини вже давно треба було серйозніше брати до уваги. Бо ж коли держава, яка лише протягом 12 років була позбавлена демократичної системи (1933–45), здецидувалася на введення численних “запобіжників” і захисних обмежень від повторення історії, то ми з усього 5-річним демократичним епізодом до 1989 року (1921–1926), мабуть, маємо бути ще обережнішими і чутливішими на централістично-популістичні зазіхання центральної влади. Нагадаю, що, наприклад, в Німеччині нема безпосередніх виборів президента чи взагалі персонального голосування – тільки непряме зі змішаною виборчою системою.

 

По-третє, запевно конечною буде зміна конституції (зміна ролі сенату, відмова від загальних виборів президента), якщо, зрештою, її і так систематично порушували протягом п’яти років, востаннє – як вже згадував вище – також і за участю опозиції.

 

Направду, варто підійти до того, що сталося в неділю, поважно, бо, на мою думку, звичайне рукостискання обох кандидатів не владнає цієї справи.

Перевести / Translate »